Філія «Мистецький центр «Шоколадний будинок»

Мистецький центр «Шоколадний будинок» — музейний, культурно-освітній, науково-дослідний та виставковий заклад, утворений 2009-го року як філія Національного музею «Київська картинна галерея».

Розміщений він у колишньому маєтку купця Семена Могилевцева, у мальовничому районі Києва Липки, на розі вулиць Шовковичної та Пилипа Орлика (історичні назви – Левашівська та Єлизаветинська). У будинку можна ознайомитися з неповторними інтер’єрами межі ХІХ – ХХ ст., колекцією скульптури та декоративно-прикладного мистецтва.

Автором проєкту розкішного двоповерхового будинку, який вирішив збудувати Семен Семенович, найімовірніше був Володимир Ніколаєв, міський та єпархіальний архітектор, один із будівничих Києво-Печерської лаври. Будинок став чудовим взірцем художнього напряму «історизм». Завдяки характерному темно-коричневому кольору  рустованих стін кияни назвали будинок «шоколадним».

Власник «Шоколадного будинку» — купець першої гільдії Семен Семенович Могилевцев (1842–1917), юрист за освітою, виходець зі старовинного брянського роду лісопромисловців-старовірів. Головним джерелом доходів на початковому етапі підприємницької діяльності Могилевцева була перша у Києві парова лісопильня (тартак).  Із часом він став знаним, багатим підприємцем та почав займатися меценатською діяльністю.

За життя Семена Могилевцева на першому поверсі розміщувалися його робочий кабінет і контора. На відміну від  інтер’єрів другого поверху, які збереглися майже в автентичному вигляді,  перший поверх зазнав масштабного перепланування 1934 року, проєкт якого було замовлено архітектору Павлу Альошину. Реставраційні роботи у «Шоколадному будинку», які так і не було завершено, відбувалась в 1980-ті та 1990-ті роки. У колишніх конторських та службових приміщеннях першого поверху зараз  розташовані виставкові зали зі змінюваними експозиціями.

Після перепланування на першому поверсі частково збереглися лише оригінальне оздоблення стін вестибюля у стилі неогрек, прикрашена ліпниною стеля, парадні мармурові сходи, перед якими – скульптурна група: парні маскарони Аполлона й Діоніса у поєднанні з кадуцеями, а також «ріг достатку» – алегорія щедрої доброчинності, шишка – символ безсмертя та плодючості.

Сходовий простір освітлює великий вертикальний, нижню частину якого 2016 року відновили Лариса Піша та Юрій Вакуленко. Верхня напівциркульна частина вітражу із зображенням жіночої голівки є повністю автентичною. Вона була віднайдена в підвальному приміщенні будинку, після чого зайняла своє історичне місце та органічно поєдналась з відновленою частиною.

Майданчик другого поверху прикрашає виготовлене за венеційською технологією дзеркало, обрамлене по периметру ліпленням у вигляді гірлянд із лаврового листя.  Стеля оздоблена ліпниною у вигляді парних грифонів, що тримають перед собою античну вазу.

На другому — парадному — поверсі господар приймав поважних клієнтів, почесних гостей, влаштовував звані обіди, урочисті заходи, благодійні концерти. Зали, оформлені у стилях різних епох, є характерною пам’яткою монументально-декоративного мистецтва межі XIX–ХХ століть.

Здійснені реставраційні роботи дозволяють побачити сім залів з дев’яти в стані, що наближений до автентичного: Мавританська зала, Ренесансна зала, чоловіча вітальня, жіноча вітальня у стилі модерн, Біла зала (неоампір та неорококо), парадний кабінет (русько-візантійський стиль), бібліотека та мала приймальня (зала з втраченим декором, оформлення створено реставраторами). З чоловічої вітальні можна було завітати до невеличкої японської чайної кімнати. Під час Другої світової війни, внаслідок руйнування частини зовнішньої стіни, інтер’єр зали було втрачено, а відновити його, на жаль, неможливо.

За життя Семена Могилевцева для кожної зали було виготовлено меблі у стилістиці, що відповідала оформленню інтер’єру. М’який гарнітур із Мавританської зали майже повністю зберігся. Також автентичними є дерев’яна люстра, підлоговий годинник у футлярі з різьбленого дерева та масивний буфет у Ренесансній залі, письмовий та кавовий столи, книжкова шафа, обтягнуті шкірою стілець і крісло господаря у парадному кабінеті. Окрасою жіночої вітальні є унікальні модернові вітражі з ірисами.

Життєвий шлях Семена Могилевцева закінчився в його будинку на Липках 10 серпня 1917 року. Поховали його в сімейному склепі в Петропавлівському монастирі в рідному Брянську.

Меценат був неодружений, прямих спадкоємців не мав. Ще за життя, 1912 року, він склав заповіт. Садибу в Липках Семен Могилевцев заповів племіннику М. Комарєву, рухоме й нерухоме майно — племінниці, доньці брата Павла, усі фінансові заощадження розподілив між брянськими та київськими установами, якими він опікувався протягом життя. Проте, у зв’язку з подіями 1917-1920х років, воля заповідача виконана не була.

Під час воєнних дій 1919 року особняк був спустошений, значну частину автентичних меблів було втрачено. Зразки, що вціліли, деякий час перебували на зберіганні в Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Наприкінці 2014 року їх повернуто до «Шоколадного будинку». Сьогодні вони є раритетними експонатами виставкового проєкту «Музей скульптури та декоративно-прикладного мистецтва». За свідченням мистецтвознавця Ф. Ернста, разом з  М. Макаренком, Д. Щербаківським і двома служителями Першого Державного музею вдалося врятувати залишки бібліотеки.

Після смерті власника у будинку жили відомі політики, науковці, діячі культури, зокрема міністр внутрішніх справ Гетьманського уряду, учений-правознавець Ігор Кістяківський, історики Матвій Яворський та Осип Гермайзе, нарком зовнішніх справ радянської України Християн Раковський.

У 1925 році особняк віддали під комунальні квартири співробітників Всеукраїнської академії наук. В одній із них мешкав археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко, єдиний науковець, який не підписав акт, що дозволяв знищити Михайлівський Золотоверхий собор.

Дев’ять років потому будинок було вирішено перетворити на резиденцію уповноваженого Наркомату іноземних справ СРСР, у зв’язку з чим архітектор Павло Альошин (1881–1961) підготував проєкт реконструкції. З 1948 до 1960 року споруда перебувала у віданні Управління справами Ради Міністрів УРСР; з 1952-го її займало Українське товариство культурних зв’язків із закордоном. Протягом 22 років, з 1960 до 1982 у будинку функціонував Центральний палац одружень, пізніше — дитячий шахово-шашковий клуб, з 1986 до 2009-го — Дитяча картинна галерея.

З 2012 року «Шоколадний будинок» працює як мистецький центр – філія Національного музею «Київська картинна галерея».  У 2017 р. розпочато створення проекту масштабної реставрації, який має на меті повне відновлення первісного стану будівлі та підтвердження її слави як унікального зразка архітектури та культури початку минулого сторіччя.

Нині в залах особняка також експонуються скульптури з фондів Національного музею «Київська картинна галерея». Тут представлено твори 1960–2000-х років митців колишніх радянських республік та України, зокрема київської скульптурної школи.  Скульптури відображають етапи розвитку станкової пластики: часи хрущовської відлиги, брежнєвського застою, горбачовської перебудови. Роботи демонструють бажання скульпторів творчо осмислювати далекі від офіціозу теми: материнства, повсякденного життя, театру, спорту. Жанровий діапазон експонатів доволі широкий: історичний та сучасний портрет, ню, анімалістика, композиції на побутові сюжети.